Свій голос віддаю за матінку-природу
Я блукав сьогодні в лісі,
Слухав шуми колискові;
Пахли квіти на узліссі,
Трави слалися шовкові…
Так писав поет Іван Коваленко. І дійсно, гарно в лісі будь-якої пори. Але, на жаль, зараз часто шовковим травам нелегко пробитися на світ Божий крізь товщу сміття, пляшок та іншого непотребу. І зовсім не прикрашають краєвиди сотні різнокольорових пакетів, упаковок, папірців і фантиків. Не приваблює блиском бите скло. Природа виглядає жалюгідною і приреченою. Приреченою терпіти людську зневагу і наругу. Скільки ж іще триватиме цей нечуваний за своїми масштабами і наслідками вандалізм, коли ж людина, нарешті, осягне, що плюндруючи довкілля, наближає свій власний безславний кінець?
У нашій місцевості лісові масиви невеликі. Це зона відпочинку більшості жителів нашого міста. Особливо зараз, навесні, коли, нарешті, визирнуло довгождане сонечко, пригріло землю, даючи тепло і надію. Тривають травневі свята, і традиційно люди щодня потоком йдуть на лоно природи, відзначаючи їх. А у лісу і в річки почалися чорні дні. Кіптява від сотень багать (адже ми так любимо шашлички), безліч пляшок, бляшанок, одноразового посуду. В одному випадку його спалять, забруднивши повітря канцерогенами і смородом, в іншому – просто залишать там, де сиділи, а для «кращого» ефекту скляні пляшки ще й порозбивають. Все це робитимуть дорослі разом з дітьми і не чужі, заїжджі, а свої, місцеві, які прийшовши наступного разу до лісу, будуть шукати чисту місцину, щоб «гарно» відпочити і лаятимуться «а куди служби дивляться?», бо знайти затишний прибраний куточок все далі важче.
В нашому шкільному колективі вже стало традицією щороку навесні виходити всією школою на природу в район відвалів. З учнями проводяться різні цікаві змагання (спортивні, з медичної підготовки тощо), а також конкурс «козацької каші». Організатори заходу перед виходом школярів завжди перевіряють територію відпочинку аби унеможливити виникнення травмувань та нещасних випадків. Прийшовши на місце в цьому році, просто вжахнулися. Туди не те що дітей вивести, просто глянути страшно. Скажемо коротко – суцільний смітник. І поряд сумно хлюпає хвилями ставок, колишучи в очереті… пластикові пляшки.
22 квітня учні десятого класу, озброївшись граблями, лопатами та мішками вирушили рятувати улюблений куточок природи. Десятки мішків з різним непотребом винесли діти на сміттєзвалище. А прибрати встигли лише невелику ділянку. Щоб довести до ладу все узбережжя і прилеглий (хоча б тільки прилеглий) ліс потрібен не один день і сотні робочих рук. Вздовж шляху до лісу і водойми учні залишили листівки з проханням не смітити і правилами поводження в лісі.
Шановні ватутінці! Українці! Всі жителі планети Земля!
Замисліться над тим, що ми залишимо після себе майбутнім поколінням. Що знайдуть археологи, проводячи розкопки через кілька сотень років? Пам’ятки культури чи безкультур’я, цивілізації чи дикунства, людяності чи варварства?
Зупинися, людино, на мить…
І відчуй, як планеті болить.
Як із серця крик вирина –
Зупинися, Земля в нас одна!
Як у серці тліє любов,
Щоб колись розгорітися знов.
Зупинися, людино, на мить…
І відчуй, як планеті болить…