Дослідження науковців свідчать, що почуття, сформовані в ранньому дитинстві, в подальшому житті переносяться на інші об’єкти та інших людей, наділяючи кожного особливим стилем спілкування та поведінкою. Якщо дитина – дошкільник розвивається відповідно до встановлених вікових норм, то на її «проблемність» впливають ті моделі поведінки, які вона наслідує у найближчих та найрідніших людей. Психологічна практика засвідчує, що батьки, як правило, реагують на негативну поведінку дитини роздратуванням, образою, гнівом або відчаєм, тобто так, як і передбачає дитина. Отже, утворюється замкнуте коло проблем.
Необхідно зазначити, що однією з виховних помилок, поширених серед дорослих (навіть спеціалістів–педагогів), є бажання позбутися будь–яких проявів дитячої агресивності, коли старші, ототожнюючи агресію з насиллям і патологічною поведінкою, категорично забороняють ігри і фантазії з проявами ворожості. Типово «правильною» серед дорослих вважається думка, що придушення агресивних проявів у групі дітей автоматично гарантує повне взаєморозуміння, дружелюбність та врівноваженість серед дітей. На жаль, така практика може призвести тільки до накопичення агресивності на підсвідомому рівні дитини.
Спостерігаючи за дітьми в умовах дошкільної групи, можна з упевненістю сказати, що на виникнення агресивності впливають не лише чинники, опосередковані особливостями онтогенетичного розвитку і соціалізації, а й сугубо ситуативні. Частота і вид агресивних проявів залежать від присутності дорослих, які по-різному реагують та оцінюють дитячу поведінку. Бувало, що вихователька сама часто підвищувала голос, більшість зауважень адресувала тільки конкретним дітям, вважаючи їх хронічними порушниками дисципліни («я тобі сказала поклади!», «до якого часу…», «знову цей Ваш» тощо). У цьому випадку агресивних дій за цей день збільшувалось. З іншою вихователькою в групі протягом дня було значно спокійніше, для дітей знаходились цікаві заняття, конфліктні ситуації вирішувались швидше, меншало криків, скарг та сліз. При цьому в її голосі ніколи не звучали погрозливі нотки, а «порушника» вона тримала за руку, лагідно щось йому говорила; поки він не заспокоювався і переключався на іншу річ, гру або роботу.
Якщо у дитини поганий настрій і він виміщає його на навколишніх, то різкі окрики, погрози, а тим паче фізична розправа ніяк не поліпшать ситуацію. Стреси насправді сприяють накопиченню негативних емоцій, а розрядка мох» набути форми агресивних дій, тому найкращий спосіб реагування у такому разі — збереження спокою. Не тільки діти, а й дорослі в стані роздратування стукають дверима, зі злістю шпурляють свої речі. Гірше, якщо при цьому страждають люди. Тому дуже важливо пояснити дитині, які форми поведінки прийнятні, а які — ні. Самим дорослим також слід дотримуватись заведених правил, інакше дитина сприйме повчання як ще одну форму диктату над ним, ще одне підтвердження протистояння між дорослими та дітьми.