Корені проблеми - у поведінці дорослих0

Дослідження науковців свідчать, що почуття, сформовані в ранньому дитинстві, в подальшому житті переносяться на інші об’єкти та інших людей, наділяючи кожного особливим стилем спілкування та поведінкою. Якщо дитина – дошкільник розвивається відповідно до встановлених вікових норм, то на її «проблемність» впливають ті моделі поведінки, які вона наслідує у найближчих та найрідніших людей. Психологічна практика засвідчує, що батьки, як правило, реагують на негативну поведінку дитини роздратуванням, образою, гнівом або відчаєм, тобто так, як і передбачає дитина. Отже, утворюється замкнуте коло проблем.

Необхідно зазначити, що однією з виховних помилок, поширених серед дорослих (навіть спеціалістівпедагогів), є бажання позбутися будьяких проявів дитячої агресивності, коли старші, ототожнюючи агресію з насиллям і пато­логічною поведінкою, категорично забороняють ігри і фантазії з проявами ворожості. Типово «правильною» серед дорослих вважається думка, що придушення агресивних проявів у групі дітей автоматично гарантує повне взаєморозуміння, дружелюбність та врівноваженість серед дітей. На жаль, така практика може призвести тільки до накопичення агресивності на підсвідомому рівні дитини.

Спостерігаючи за дітьми в умовах дошкільної групи, можна з упевненістю сказати, що на виникнення агресивності впливають не лише чинники, опосередковані особливостями онтогенетичного розвитку і соціалізації, а й сугубо ситуативні. Частота і вид агресивних проявів залежать від присутності дорослих, які по-різному реагують та оцінюють дитячу поведінку. Бувало, що вихователька сама часто підвищувала голос, більшість зауважень адресувала тільки кон­кретним дітям, вважаючи їх хронічними порушниками дисципліни («я тобі сказала поклади!», «до якого часу…», «знову цей Ваш» тощо). У цьому випадку агресивних дій за цей день збільшувалось. З іншою вихователькою в групі протягом дня було значно спокійніше, для дітей знаходились цікаві заняття, конфліктні ситуації вирішувались швидше, меншало криків, скарг та сліз. При цьому в її голосі ніколи не звучали погрозливі нотки, а «порушника» вона тримала за руку, ла­гідно щось йому говорила; поки він не заспокоювався і переключався на іншу річ, гру або роботу.

Якщо у дитини поганий настрій і він виміщає його на навколишніх, то різкі окрики, погрози, а тим паче фізична розправа ніяк не поліпшать ситуацію. Стреси насправді сприяють накопиченню негативних емоцій, а розрядка мох» набути форми агресивних дій, тому найкращий спосіб реагування у такому разі — збереження спокою. Не тільки діти, а й дорослі в стані роздратування стукають дверима, зі злістю шпурляють свої речі. Гірше, якщо при цьому страждають люди. Тому дуже важливо пояснити дитині, які форми поведінки прийнятні, а які — ні. Самим дорослим також слід дотримуватись заведених правил, інакше дитина сприйме повчання як ще одну форму диктату над ним, ще одне підтвердження протистояння між дорослими та дітьми. 

Від Admin